Книга "Кукучка. Історія про найвідомішого польського гімалаїстра." Д. Кортко, М. Пєтрашевський

Юрек (Їржи) Кукучка - один з найвеличніших альпіністів минулого. Це уособлення всього, що є в альпінізмі: пристрасть, ризик, розум, сила, витривалість, етика. 

Коли Месснер досяг першим вершин всіх 14 восьмитисячників, Кукучка відправив йому телеграму: “Вітаю з Великим шоломом”. 

Коли ж Кукучка досягнув тієї ж мети в своєму найкращому стилі - першопроходи, взимку, альпійський стиль, без кисню, швидко. Месснер його вітав: “Ти не другий, ти - Величний.”

Ця книга, видана українською видавництвом Travelbook.in.ua Володимира Гуровича з перекладом чарівної Катерини Хожевскі (перевірити по постах гуровича написання), це просто якесь свято альпінізму. Навіть трагічна доля Героя книги не перекреслює чудове написання та переклад. 

Ці цитати, лише маленька складова цієї книги і є відображенням багатого світу Юрека Кукучки: 

 

1. На одній із висотних ночівель він, скулений, воюючи з холодом, незважаючи на свої відморожені ноги й лихоманку, цілу ніч боровся, аби зберегти рештки тепла. Тоді почалися галюцинації. Йому здавалося, що він у притулку на Морському Оці спілкується з друзями-альпіністами. Розмовляли про речі, що знаходяться «по той бік дзеркала». Всі альпіністи знають цю «тонку червону лінію». Юрек, як ніхто інший, усвідомлював, як це – наблизитись до неї, торкнутись іншого боку дзеркала. Його партнери теж знали. На жаль, багатьом із них довелося доторкнутись до нього востаннє.

 

2. Треба розуміти, що Юрек ставився до життя як ніхто інший серйозно. Якось він сказав: «Майбутнє ще не написане, але ти не проживеш ані секунди довше, ніж тобі відведено. Хай там як, а від долі не втечеш».

 

3. Ванда Руткевич, яка загинула лише три роки потому, знайшла тоді кілька слів, аби втішити близьких Юрекові людей: «Ми не повинні брати на себе відповідальність, оцінюючи тих, хто шукає небезпек у найвищих горах світу, і вимагати, аби вони пояснили, який сенс у тому, що вони роблять. Коли вони платять за свою пристрасть найвищу ціну, ми повинні їх просто пам’ятати...».

4. Південну стіну Лхоцзе можна описати так: «Велетенська. Її неможливо сфотографувати навіть із ширококутним об’єктивом. Треба було б відійти десь на 20 кілометрів, аби всю її захопити», – так казав гімалаїст Ришард Варецкий. «Ми встановили табір під Південною стіною, але її самої не було видно. Її закривав густий туман. Зранку погода покращилася, хтось вийшов з намету. Подивився вгору і вигукнув: “О курва!”. Інші члени експедиції теж із цікавістю виходили з наметів, піднімали голови вгору і повторювали те ж саме. Курва! Ось яке враження вона справляє», – так згадував Кшиштоф Велицький. «Три кілометри вертикального рельєфу. Синонім стіни, яку неможливо здобути. Скільки людей на ній загинуло…» – це слова Артура Гайзера, який у 2013 році загине на схилах Гашербруму I в Каракорумі. «Мені ще ніколи не було так лячно» – казав Ришард Павловський, сходжувач на десять восьмитисячників. «Я стільки разів думав про цю стіну», – згадував Єжи Кукучка.

Книга про Лхотзе. 

 

6. …у проповіді підкреслив: «Гори кличуть людей, які в житті прагнуть до духовних цінностей».

 

7. Перед експедицією на Лхоцзе він вперше записує на початку щоденника присвяту: 

  • Тим, хто ніколи не повернеться і назавжди залишиться в горах. 

  • Тим близьким, які не дочекались повернення моїх друзів. 

  • Друзям, напарникам і зокрема тим, хто вже не повернувся (залишився в горах назавжди). 

  • Синам і дружині, які завжди чекають. 

  • Тим, хто чекає в тривозі (найближчим). 

Однак найважливіше це епіграф. Про що Юрек думає? Про гори, долю, родину? Про те, що він вже пережив, чи про те, що попереду? Що він хоче сказати, коли в таборі під Лхоцзе бере ручку і записує два слова: «Paradise – рай»?

8. «Я побачив, як люди піднімаються на руках по вертикальній стіні. Я доторкнувся до скелі, підтягнувся і відчув, що я не тільки якось на ній тримаюсь, але й можу її здолати. Так я відкрив новий для себе вертикальний світ. Відтоді все інше вже не мало жодного значення»…

 

9. Щоб було так сумно, медики пригадують опис зразкового альпініста з підручника для туристів 1796 року авторства Бальтазара Хакета: «Він має бути невисокий і міцний, бо у високого – довгі кістки, вони легше ламаються. Невисока людина потребує менше їжі і краще утримує тепло. Також він має бути нежонатий, щоб не думав про жінку і своєю відсутністю вдома не наражав її на спокусу».

 

10. За три дні він прийшов до тями і накинувся на Більчевського: «Більчу, курва, ти позбавив мене можливості піднятися на вершину!» – Лешек, не патякай. Якби не Більч, то тебе вже не було б серед живих. Вже б з ангелочками розмовляв, – втихомирює його Нензда. Цю історію розповідає для того, щоб кожен розумів, як це буває в горах. Люди забувають, де вони. Одні впадають в ейфорію, інші стають агресивні. Вся справа в голові, поведінку передбачити неможливо.

 

11. Лише Кукучка похмурий. Сходження на Лхоцзе маршрутом першосходжувачів – це для нього замало. Він записує: «Є в мені щось таке, що не дає вдовольнитися грою на низькі ставки. Для мене сенс має тільки «най». Тільки таке мене може захопити».

 

12. А про кисень так: «Не потрібно його використовувати. Тобто, його не повинен використовувати той, хто може собі це дозволити. Хто не може – нехай бере балон або не робить сходжень у Гімалаях. Не всі мають це робити».

 

13. Папа Іван Павло ІІ пише: «Тішуся і вітаю моїх земляків, бажаю подальших успіхів у цьому чудовому спорті, який так яскраво показує велич людини, її жагу пізнання і волю до панування над створеним світом».

 

14. Після відпустки Кукучка повертається на роботу. Він не підозрює, що там на нього чекає повідомлення про звільнення. Однак під ворота підприємства під’їжджає телевізійна група. Вони хочуть поговорити зі здобувачем найвищої гори світу. Вітають директора, що той має такого видатного працівника. Запитують, як він збирається Кукучку нагородити. Директор не має виходу, тепер він вже не може його викинути. Тож наклеює на обличчя фальшиву усмішку і на камеру тисне Кукучці руку.

 

15. Місцеві дивуються, що альпіністи зі Старого світу грають у карти на гроші і не надто орієнтуються у політичній ситуації. Дають їм мішок картоплі, моркву, пиво, абрикоси, яблука. Організовують благодійну лотерею, збирають для альпіністів гроші на поточні витрати. Благословляють у путь і бажають наполегливості у боротьбі з комуною. – А ми думали тільки про гори і про наше сходження, – каже Веліцький.

 

16. «Вона надзвичайно ефектна. Для мене це має значення. Перше враження. Тут як з дівчиною, яка насамперед повинна бути ефектна, а вже потім все інше. А краса цієї стіни притягує погляд. Такі речі під час вибору маршруту мають значення».

 

17. Вони порівнюють гору з жінкою, ставляться до неї, як до жінки. «Якщо вона твоя, якщо тобі з нею добре, то немає жодної потреби розповідати про це всім навколо. Це твоя і її таємниця».

 

18. а чи можна взагалі «володіти» горою?

 

19. Куртика каже: – Ми ні в чому не могли знайти спільну мову. – А все ж створили найкращу зв’язку за всю історію польського гімалаїзму…

 

20. …сходження на Гашербрум ІІ і переслав його до міністерства туризму. Поляки переконані, що з альпійським стилем сходження вони вкладуться в кілька днів. Доки прийде відповідь, вони вже будуть на вершині. Метод доконаних фактів.

 

21. Кукучка: «Ми розмовляємо про Польщу, політику, про домівки, плануємо наступні експедиції». Невдовзі теми для спілкування закінчуються, тож «кожен закривається у своєму наметі, прочитуємо всі книжки, до останнього слова, кожен шматок старої газети, навіть інструкцію до намету».

 

23. Куртика залишає малюнок. Базу з наметами, стрілку, що показує вгору, на кінці стрілки – два силуети. А ще п’ять позначок-місяців – за п’ять днів альпіністи повинні здобути вершину і повернутись.

 

24. Кукучка в інтерв’ю для італійського телебачення показує свої долоні. Каже: – Мій найбільший спонсор – це мої руки.

 

25. Кукучка пише у спогадах: «Шлях у Гімалаї нам не закрили. Мене лиш часом мучило суперечливе питання: чи альпіністам інших країн також можуть заборонити виїзд? Так і бачу Райнгольда Месснера, що стоїть струнко перед Її Величністю Розплатою».

 

26. На Куртику травка діє, а на Кукучку анітрохи.

 

27. …гаш? Добре, давай. Накришили, запалили люльку. Войтек літає у повітрі, відпливає, небо у нього на всі кольори, у нього видіння, проєкції, а ми з Юреком палимо, і нічого. Войтек щораз більше входить в поетичний екстаз, а нам все нічого. Врешті Юрек не витримує. Чуєш, принеси пляшку спирту, – просить. Випили, і нам теж стало добре.

 

28. Здавалося, що вони обидва одержимі якимось демоном. Я пишаюсь, що для кожного з них період партнерства зі мною минувся без нещасть. Гадаю, демони Ергарда і Юрека програвали демонам Войтека Куртики. Ставлення Кукучки до ризику було для мене неприйнятне. 

29. Найскладніші ситуації бували у зв’язці з Юреком Кукучкою. Він кілька разів намагався мене вбити, і себе, звичайно, теж.

 

30. «Страх і побоювання так само притаманні альпіністам, як хвилювання – артистам під час виступу на сцені чи збентеження – спортсменам під час виходу на арену. Актора в гіршому випадку можуть освистати, спортсмен може прибігти останнім, а от альпініст може втратити все.

 

31. Я боюся невідомого, і найчастіше – перед сходженням. Але це невідоме зазвичай перебільшується. Чого я боюся? Різкої зміни погоди, падіння каменів і сходження лавин, непомітних тріщин. Часом я боюся навіть спускатися на базу, щоб ще раз не переживати тих ночей перед виходом у гори».

 

32. Кукучка йде першим і згодом втрачає партнера з поля зору. Чекає на нього майже годину, не знає, що робити. Куртика врешті з’являється. Переляканий. – Чому тебе так довго не було? – питає Кукучка. Той відповідає: – Добре, що я взагалі є. Небагато бракувало.

 

33. – Це неможливо, замало часу. Це божевілля. 

– Таке божевілля може бути приємне.

 

34. «Зазвичай, після довгого перебування у високогір’ї, поява першого жмутку трави сильно зворушує. Ніколи не забуду момент, як після однієї з експедицій, провівши п’ять днів у одиночному переході через льодовики Біафо і Гіспар, я натрапив на перше коров’яче лайно. Воно зворушило мене майже до сліз». Природа – це диво. А гори дають альпіністам можливість бути свідками цього дива.

 

35. «Захоплення краєвидом може бути джерелом прозріння, в якому нам відкривається прихована природа світу».

 

36. Походи в гори – це спосіб втекти від монотонності, яка заважає заклопотаній людині бачити небо над головою. Вони відкривають очі, пробуджують чуття на всіх рівнях.

 

37. «Відчуття і психічні стани, які переживає альпініст, доходять до крайньої межі, якої не можна досягнути в інших сферах життя».

 

38. Альпініст пізнає відчуття страху, тривоги, голоду, холоду, межового психічного і фізичного виснаження, і це дає можливість більш повно переживати почуття протилежні.

 

39. Але в горах ця втеча неможлива, гори «змушують дивитися правді просто в очі».

 

40. «Фізична і психічна напруга настільки висока, що альпінізм часом називають мистецтвом страждання.

 

41. Загалом, щоб чогось досягти в горах, треба погодитися на всі можливі людські муки і біль. Прийняти те, від чого люди тікають, як чорт від ладану, і перед чим вони завжди беззахисні. Альпініст так само беззахисний перед цим болем»…

 

42. Гори вимагають від альпініста інтуїції там, де звичайний логічний розрахунок і розум підводять або не діють.

 

43. Дилема правильного стилю в альпінізмі полягає у виборі між «швидко і ризиковано» та «повільно, але безпечно». Перебування в горах може перетворитися на суцільний внутрішній конфлікт.

 

44. Якщо пильніше придивитися до певних ситуацій, то деякі з них вражають присутністю безпідставного страху, інші ж, навпаки – легковажним ставленням до очевидної небезпеки».

 

45. Кукучка публічно не коментує цього маніфесту. Він пише у своєму записнику: «Моє життя – це гірська пригода. Основний принцип альпінізму – три точки опори. Моє життєве кредо: стій твердо на землі, не лізь в різні альпіністські теорії чи вірування. Пам’ятай, що основою альпінізму, гімаліїзму є сходження, прагнення йти вгору. Все решта – це маячня, нісенітниці, якими лише виправдовують слабкість».

 

46. …замочив собі весь спальник, – розповідає лікар Лех Корнішевський. Туалет – це теж проблема. На щастя, низька температура вбиває сморід. – Хіба що хтось наробить у штани…

 

47. Навіть красуня Ванда Руткевич після багатьох днів у горах не пахла, як пані.

 

48. Він мав у собі ген суперництва – із самим собою і всіма довкола…

 

49. Зрештою, надмірне об’їдання в таких умовах немає жодного сенсу. Спускати штани і виставляти голий зад на снігову хурделицю – так собі задоволення.

 

50. – Ми надто близько, йдемо до кінця, – вирішує Гайнріх. «Тут мене Зиґа здивував. Його всі знають як людину надзвичайно розсудливу. Йому 48 років, і він належить до тих людей, які надмірно не ризикують. Ну добре, йдемо далі. Одне я вивчив – холодні ночівлі взимку на висоті восьми тисяч метрів теж можна пережити», – записує Кукучка.

 

51. …Звісно, я можу трохи з ним позмагатися, але щоб я виграв ці перегони, Райнгольда треба було б ув’язнити в його альпійському замку, а мені дозволити робити в Гімалаях все, що забажаю. Однак це не означає, що я складаю зброю. Що ні, то ні…

 

52. …кожний хоче їздити з Кукучкою, адже це – гарантія успіху.

 

53. Смерть і перемога, чи смерть і поразка? Йти вгору чи спускатися? Плакати за втраченим, але боротися за свою мрію, чи плакати і зректися її? Що вибрати?

 

54. Я із здивуванням відкрив для себе, що там, на горі, я говорив іспанською, а поляки – польською. Як це можливо, що ми так чудово один одного розуміли?

 

55. Карсоліо без грошей, у кустарних, нефірмових речах. Соромиться. Він уявляє Кукучку геркулесом, високим, м’язистим чоловіком. – Я побачив, що його одяг і спорядження такої ж поганої якості, як у мене, зроблені з радянських матеріалів.

 

56. Обіцянка, яку він дав Целіні – про те, що він виїжджатиме лише в одну експедицію на рік – вже давно неактуальна.

 

57. Що в горах тобі не подобається найбільше?, – запитують його журналісти. – Кар’єристи, які йдуть у гори заради слави,

 

58. «Я завжди переконано казав, що гори це не місце для сильних почуттів, однаково – чи то ейфорії, чи розпачу, казав, що людина там до цього не здатна. Тепер я знаю, що казав неправду».

 

59. Літо 1986 року. Влада Пакистану дає дозволи сходження на К-2 багатьом експедиціям. Приїжджають американці, французи, поляки, італійці, південні корейці, швейцарці, австрійці, німці… Близко 70 альпіністів плюс обслуга з місцевих. Ванда Руткевич, яка із французами сходить на К-2, не вірить своїм очам. «Це було так незвично. Вперше в горах, на висоті 5000 метрів, я побачила маленьке містечко, де можна було в будь-яку хвилину прийняти гарячий душ, подивитися фільм з Джеймсом Бондом або послухати “Триллер” Майкла Джексона. Це було дуже чуже в горах, але водночас давало відчуття дому. Така кількість експедицій і зручна база створювали враження, що гори перестали бути небезпечними».

 

60. Частина з них – альпійські провідники, мають своїх клієнтів. Такому достатньо на своїй вивісці написати, що він здобув восьмитисячник, і жоден клієнт не посміє спитати, яким саме маршрутом він на ту гору зійшов. І взагалі, вони якщо й готові «постраждати», але несильно. Пережити таку собі пригоду, щоб потім роками про неї розповідати. Однак, насамперед – жодних великих ризиків. Пригода – так, а ризик – ні…».

 

61. «В горах я бачив людей, які ніколи не ходили до церкви, а там, в горах, молилися».

 

62. Кукучка: – Мене цікавлять сходження, а не дискусії.

 

63. …здається. На його думку, організм людини набагато міцніший, ніж про нього прийнято вважати. Тож нещасні випадки – це просто… нещасні випадки.

 

64. Марек Пронобіс, на той час студент Сілезької Політехніки, а нині – професор того ж закладу, винаходить геніальний спосіб контрабанди. Він кладе банку з супом у миску з теплою водою і обережно знімає етикетку. Банку ставить у морозильник, а коли вміст банки замерзає – розрізає банку посередині ножівкою по металу. Таким чином, дно банки залишається неушкодженим. Потім підрізає картонний тубус для креслень під розміри банки, запаковує туди 30 годинників, докладає папером чи ватою і запаює банку. На шов наклеює етикетку. І ось така «годинникова бомба» їде у Гімалаї. Її вартість – кількасот доларів. Треба лише не забути її як слід помітити. – Якось хлопці через неуважність винесли мою банку з «супом» у табір на висоті 7000 метрів. Були голодні, і коли відкрили її і знайшли там годинники, то були такі сердиті, що хотіли викинути їх у прірву. Однак порахували, скільки вони зароблять на цих годинниках, і чемно знесли її вниз, – пригадує Пронобіс.

 

65. Душевний спокій теж має свою ціну. Навіщо морочити собі голову дрібницями чи грошима, якщо навколо такі чудові гори. На жаль, так вважати можуть лише люди, в яких є на це кошти» – записує

 

66. “Войтек як панянка: я не підкорювач, я роблю сходження заради сходження, задля емоцій. Не для того, щоб скрізь кричати про свої досягнення. Шмарк-шмарк… Нюні розводить. Навіщо тоді пише статті до всіх можливих часописів, знімає фільми про свої скелелазні успіхи? Лицемірне базікання для слухняних діточок. Ідеаліст травоїдний”.

 

67. …«З цього місця світ виглядає нереально. Такий світлий, чистий, ніби ніколи й не було ураганів, вітрів, всієї тієї пекельної втоми від сходження»…

 

68. Курт Дімберґер, австрійський альпініст і кінооператор, не схвалює суперництво у горах: – Більшість сучасних альпіністів скаже, що у горах хто швидший, той і кращий. А я кажу: забудьте про хронометри! Сходження у поспіху не має сенсу. Це ж те саме, що сказати:  «люблю гори» чи  «люблю жінку» і додати:  «але в мене на неї лише одна хвилина».

 

69. Лише альпіністи знають, що таке холодна тінь. Це постійна крижана тінь, в якій немає ні хвилини порятунку від морозу. Він пробирає тебе наскрізь, пригнічує і відбирає надію. В наметі холодно, вийдеш з намету – холодно, ідеш – все одно холодно. Лише рух дещо зігріває, однак це лише тимчасовий порятунок від синьої холодної стихії»…

 

70. Я знаю цих засранців, вони тепер будуть лізти без зупинки до самої вершини, – каже Велицький.

 

71. Артур вдається до дипломатії. – Я йду за лідером. Лідер стоїть, і я стою. Лідер іде, і я йду. Лідер розвертається, і я розвертаюсь. Тож нічого не можу сказати. У нашій команді вирішую не я,

 

72. …не розмовляли про нашу спільну старість. Ніби відчували, що її у нас не буде.

 

73. Всіх своїх пасій у юності я тягав із собою на скелі. Хотів поділитися з ними тим, що для мене було найцінніше, найприємніше. На жаль, найчастіше на тому наше знайомство і закінчувалось, що було для мене великою прикрістю)...