- Оксано, тебе і Аню Ясинську можна впевнено назвати локомотивом київського альпінізму. Підняти його здатні жінки, чи це так склалося?

- Кожна справа живе своїми ентузіастами. Гендерні ознаки тут неважливі. Допомогти новачкам поїхати у гори, організувати виїзний альптабір, розвідати нові маршрути, провести змагання, – це все під силу багатьом, але реалізують такі кроки, на жаль, одиниці.

- Які маршрути більше подобаються саме тобі?

- Люблю скельні маршрути. Технічні сходження – це ланцюжок задач, що певною мірою треба передбачити, постійно приймаючи рішення. Емоції не повинні заважати, треба лізти, вірити своїм точкам страховки, напарнику, не дозволяти собі думати про страх, бо він забирає час і сили.

- Які твої улюблені гори, де ти почуваєшся “як вдома”?

- Я просто люблю підніматися на гори. Забігти на Говерлу чи лізти по стіні. Надзвичайне задоволення отримувала від кримських маршрутів – тепло, стіни різної складності, на будь-який смак, прекрасні гайди і описи маршрутів по кожній вершині і районам. Зараз мені цього не вистачає. Останнім часом частенько вибираємось в Татри, але погода там не дуже привітна.

- З ким комфортніше на сходженні, з чоловіками чи жінками?

- З чоловіками простіше і легше – вони сильні і не такі емоційні, як жінки. Багато жінок ходять в гори, але справжніх альпіністок мало. Сходження в жіночій команді відрізняється не тільки кілограмами вантажу, який необхідно самостійно піднімати. Ти витрачаєш енергію на орієнтування, раціональні винаходи, побутові дрібниці, на які в чоловічій компанії навіть не звертала уваги. Коли ходила з чоловіками, то, наприклад, місце під палатку завжди було просторим і з’являлось якось непомітно швидко. А під час нашого з Анею сходження на Кежмарський щит третя ночівля була на льодовому схилі. Ми до першої години ночі рубали ту кригу, вийшла поличка на 1,5 каремати, знесилені попадали спати.

- У тебе двоє дітей. Як вдається суміщати альпінізм і їх виховання?

- Альпінізм увійшов в наше життя після того, як наше сімейство стало великим. З дітьми можна виїжджати на скелі, кататися на велосипедах, бігати, а от альпіністські сходження були окремими виїздами. Чим більше підростали наші діти, тим довшими ставали наші поїздки у гори. Кожної зими ми вчотирьох катаємося на лижах (бордах) в Карпатах. Це неймовірне відчуття, коли твое чотирірічне чудо катається на рівні з дорослими! Час летить швидко, і цієї зими наш старший син вже працював інструктором в Буковелі. Отже, в нашій сім’ї три інструктори.

- Ви з Сашею Ревчуком часто ходите спортивні сходження разом. Наскільки складно чи легко на складному маршруті з рідним чоловіком?

- До певного часу я всі сходження сприймала через призму наших відносин. Нові гострі відчуття, подолання перешкод і труднощів разом поглиблює довіру, впевненість, розуміння. Ми з першого дня домовились – у горах тільки позитивні слова, весь «розбір сходжень» тільки знизу. Поки дістанешся до низу, вже все прекрасно, і предмету розбору не стає.

Під час навчання на школі інструкторів ми зблизилися з Анею. Я дуже вдячна їй за пропозицію приймати разом участь у змаганнях. Це для мене було великим кроком в складні маршрути. Дякую їй за те, що подарувала мені Морчеку, першу 6-ку.

- Чи є якесь ще хобі, крім альпінізму?

- Люблю ганяти на картингах разом з моїми дітьми. Коли вони були молодші, нам було цікавіше, бо можливості були одного рівня. Але сьогодні вони вже далеко попереду. Завжди вболіваю за них під час студентських та інших пергонів.

- Ти часто водиш молодь в гори як інструктор. Назви три настанови, які ти даєш своїм учням в альпінізмі.

- Гори треба любити. Не треба поспішати. Певна кількість завжди переходить в якість.

- Що б ти порадила людям, які тільки починають ходити в гори?

- Перебувати у власному, закритому осередку, компаніі – це не зовсім перспективно. Коли попадаєш в клуб, секцію, до досвідченого інструктора, є можливість навчитися, обмінятися досвідом, враженнями. Компанія однодумців і надихає на нові проекти, і примушує підтримувати власну форму.